Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти.

Від себе зазначу наступне. Я не один раз писав і казав, в т.ч. з високих трибун, що за багато років, з тих пір, як була запроваджена програма «Шкільний автобус», на її реалізацію потрачені сотні мільйонів гривень. Але за два десятиліття ніхто в цій державі не провів серйозне моніторингове дослідження результативності цієї програми. Як її реалізація вплинула на якість освіти, на здоровя дітей, на їхню соціалізацію..? Ніхто не дав обгрунтованої відповіді на питання: «Шкільний автобус: зло чи благо?».

І сьогодні у контексті так званої оптимізації шкільної мережі ми знову як мантру повторюємо слоган «Шкільний автобус». Натомість, ні МОН, ні НАПН не шукають інших варіантів вирішення проблеми сільської малокомплектної школи.

Так, проблема сільської малокомплектної школи існує. Діти у багатьох малокомплектних школах страждають від відсутності педагогів-фахівців, низького рівня забезпечення навчального процесу, відсутності необхідно соціуму... Але чи є найкращим виходом «Шкільний автобус» та ще і на таких українських дорогах, про які пише Юрко Бак. Між іншим, подібних доріг в Україні — тьма. Додайте непристосованість багатьох шкільних приміщень для багатогодинного перебування там дітей після закінчення уроків, відсутність нормальних умов для харчування, жахливі туалети…

Якщо це рівний доступ до якісної освіти, то що в цій ситуації може означати протилежне? Переконаний, що в українських умовах реалізація програми «Шкільний автобус» — це іще один невдалий приклад перенесення на український грунт зарубіжного досвіду. У протилежному мене, і, мабуть, велику частину суспільства, не переконає ніхто. До тих пір, поки не будемо мати результати моніторинового дослідження з даного питання, проведеного інституціями, яким довіряємо. А тим часом бюджетні кошти на шкільні автобуси летять. Як у вирій журавлі. І страждає величезна кількість дітей. Фізично та морально.

P.S. Якось їдучи раннім ранком до одного з обласних центрів, бачив таку картину. Київщина. Морозна погода за 15 градусів. Мете. Різкий і пронизливий вітер. 7 год. 30 хв. ранку. На трасі шкільний автобус. Знаю село, з якого їде і куди прямує. Думаю, що відстань між ними не менше 30 км. Раптом автобус зупиняється і з нього вибігають двоє дівчаток 11-12 річного віку. В туалет. Забігають за автобус і, даруйте, присідають в кюветі. Бо навкруги чисте поле. Вітер і мороз... Чи хотіли б ті, хто сьогодні так наполегливо бореться за оптимізацію, щоб на місці цих дівчаток були їхні доньки чи онуки? Риторичне питання залишаю без відповіді. Хоч її добре знаю.